Взаємовідносини між українським та єврейським населенням у Східній Галичині (кінець XIX — початок XX ст.) - Статті про єврейські традиції - Каталог статей - Музей Шолом-Алейхема у Києві
Середа, 22.02.2017, 00:19
Вітаю Вас Гость | RSS
Змінні експозиції | Статті, публікації | Реєстрація | Вхід
Підрозділи...
Cтатті про музей [13]
Статті про єврейські традиції [10]
Статті про мистетство [7]
Форма входу
Логін:
Пароль:
Пошук
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Змінні експозиції » Статті, публікації » Статті про єврейські традиції

Взаємовідносини між українським та єврейським населенням у Східній Галичині (кінець XIX — початок XX ст.)

Маловідомі сторінки історії

Я. Р. Дашкевич (Львів)

Взаємовідносини між українським та єврейським населенням у Східній Галичині (кінець XIX — початок XX ст.)*

Автор ставить своїм завданням визначити основні напрями у вивченні проблеми двосторонніх міжнаціональних контактів українців та євреїв на матеріалі, обмеженому територіально і хронологічно: Східна Галичина, останнє десятиріччя XIX — два перші десятиріччя XX ст. Цей час охоплював як період миру, так і період війни — першої світової та, для Східної Галичини, національно-визвольної (як відомо, воєнні роки сприяють глибшому виявленню приглушених антагонізмів).

В сучасній історіографії єврейства Східної Європи нового та новітнього періодів переважає тематика, пов’язана з винищенням, загибеллю та дискримінацією євреїв. Бажання дослідників висвітлювати передусім саме ці питання можна зрозуміти, але не завжди — виправдати до кінця. Звичайно, історія євреїв Східної Європи має чорні й криваві сторінки. Та чимало в ній і сторінок нейтральних, світлих тонів. Інакше чим пояснити хоча б той факт, що на початку XX ст. на Україні зосередилося близько 30% світового єврейства? Важко уявити собі такий стан речей, при якому б майже третина народу свідомо мешкала в пеклі (як намагаються інколи зобразити Україну деякі закордонні дослідники), маючи, між іншим, усі можливості втекти з цього пекла. Історики, які фіксують увагу на жахах і нещастях, що начебто всюди чигали на євреїв, не хочуть розуміти одного: хочемо ми того чи ні, однак, як твердить давня латинська приповідка, «historia est magistra vitae» — «історія — вчитель життя». Тим часом однобокий підхід до неї викликає, зокрема у даному випадку, стереотип гонимості євреїв, їх ворожості до свого оточення, настороженої замкнутості, сприяє формуванню в них захисної свідомості і навіть почуття приреченості.

До парадоксів сучасної історіографії треба віднести тезу, згідно з якою нормальне, безконфліктне проживання євреїв діаспори оголошується, як правило, нетиповим, швидкоминущим явищем, а періоди переслідувань — звичайним, ледве чи не природним станом. Одночасно з досліджень, присвячених формально двостороннім міжнаціональним контактам, автоматично виключається поведінка однієї із сторін, єврейської, оскільки апріорно вважається, що вона не могла бути самостійним суб’єктом, а завжди виступала тільки як об’єкт переслідування і вигублювання. Такий підхід має багатьох переконаних прихильників серед самих євреїв, де значного поширення набули дві ідеї: перша — про представників своєї нації як про «козла відпущення», на котрого їх перетворюють, коли виникають політико-економічні труднощі в середовищі, де вони перебувають; друга — про одвічний антисемітизм оточення, викликаний навіть не релігійними, а якимись ірраціональними мотивами.

Деформований підхід сучасної історіографії до цієї проблематики негативно позначається й на вивченні єврейсько-українських взаємин. Незважаючи на періодичне проведення за кордоном істориками, соціологами, політологами наукових конференцій, присвячених українсько-єврейським зв’язкам (досі було видано два томи праць таких спільних симпозіумів) [2], до відмови від панівних стереотипів та переходу до конкретних досліджень (точніше, до врахування в історичному синтезі результатів аналітичних досліджень) ще далеко.

Завдання цієї статті — визначити основні напрями у вивченні даної проблематики на матеріалі, обмеженому територіально і хронологічно: Східна Галичина, останнє десятиріччя XIX — два перші десятиріччя XX ст. Свідомо обрано час, що охоплював як період миру, так і період війни — першої світової та, для Східної Галичини, національно-визвольної (як відомо, воєнні роки сприяють глибшому виявленню приглушених антагонізмів).

Формально Галичина була королівством у складі Австро-Угорської монархії. Східна Галичина — частина цього королівства, що займала територію близько 55 тис. кв. км і була дуже густо заселена (і перенаселена аграрно). Складними тут були етносоціальні відносини: у 1900 р. з близько 4,7 млн. чол. населення 62% становили українці, майже 13% (610 тис.) — євреї. Українці були народом з неповною соціальною структурою (95% зайнятих у сільському господарстві, 1% — у промисловості, лише 0,2% в торгівлі). Політична влада й земля перебували в руках поляків; підприємництво й торгівля — в руках євреїв. Відповідно до цього, євреї становили 40—45% населення міст, а в деяких з них (Броди, наприклад) їх налічувалося понад 70%. Євреї були посередниками між містом і селом, їм належала оптова й роздрібна торгівля, корчми, лихварство, оренда землі, експлуатація бориславської нафти. Однак переважна більшість євреїв жила в умовах страшенної бідності. Їм протистояла, за словами єврейського автора Д. Шаттнера, верхівка «десяти тисяч» [3]. Така етнічна структура не могла не викликати соціальних конфліктів, які, однак, треба підкреслити, не перетворювалися в українсько-єврейські національно-релігійні чи расові. Погромів євреїв українцями у Східній Галичині не було. Немає підстав дивитися на соціальне напруження, що спостерігалося в краї (воно було викликане перевагою євреїв у торгівлі, корчмарстві, лихварстві), як на ознаку расових конфліктів ще й тому, що саме тоді, коли українська сторона, завдяки швидкому розвиткові кооперативного руху швейцарського типу, почала поволі відвойовувати у євреїв позиції в торгівлі й кредиті (що навіть дало поштовх до еміграції євреїв із Східної Галичини до США) [4], стала помітною тенденція до єврейсько-українського зближення. Навіть найприскіпливіші дослідники, визначаючи основні риси антисемітизму, не наважуються зараховувати до його проявів конфлікти, що виникали в низах виключно на економічному ґрунті. Не підлягає сумніву, що єврейсько-українські суперечності на економічному рівні не лише заслуговують на увагу, а й вимагають окремого об’єктивного дослідження. При цьому, однак, слід, мабуть, дотримуватися двох правил: по-перше, вивчення питання має здійснюватися на реальному (а не міфотворчому) фактографічному матеріалі; по-друге, таке дослідження мусить абстрагуватися від ідей пошуку зовнішніх (як для українців, так і для євреїв) ворогів.

Виразною віхою в єврейсько-українських відносинах став 1881 р. Єврейське населення, особливо прикарпатських міст, було дуже стурбоване погромами на Східній Україні, які організовувало петербурзьке і московське купецтво, що доведено в історичних дослідженнях, зокрема, в найновішій розвідці О. Пріцака. [5].  Західноукраїнська громадськість з настороженістю сприймала ці звістки. Найбільший український письменник того часу І. Франко відповів на них поетичним шедевром — циклом «Жидівські мелодії» (у Східній Галичині слово «жид» було позбавлене глузливого відтінку, його мало, навпаки, слово «єврей»)6, посиленням єврейської тематики у своїй творчості та поглибленням гебраїстичних досліджень7. З-під пера І. Франка зірвалися тоді гнівні рядки.

«Пригнути жидів, підкорити,

Ви раді б, під ваші права,

Їх мову й закон розорити?

Пусті се, безумні слова» [8].

Очевидно, не треба дивитися на Східну Галичину як на свого роду погідний острів серед бурхливого моря (в 1881—1883 pp. хвиля єврейських погромів покотилася по Росії, Пруссії, досягла Франції та Угорщини), однак західноукраїнська преса тих часів посилено і небезрезультатно пропагувала думку, що погроми не є методом економічної боротьби. І. Франко писав у 1883 p., що протиєврейського руху «треба нам стерегтися як би перед заразливою хворобою»9. Жодних антиєврейських виступів українців Східної Галичини в 1881 р. не було. Навпаки, у 1882 р. посилився приплив єврейського, переважно дуже бідного, населення із Східної України до Галичини. Основна маса цих людей емігрувала до США, але й «чимало їх полишалося в Галичині по містах і селах, жиють тепер тутки спокійно в добробиті» (це знову цитата із статті І. Франка) [10].

Як ознака цілком нормальних відносин сприймається поява єврейських дітей в українських гімназіях, хоч їхні батьки мали можливість вибирати між польськими, німецькими, а пізніше єврейськими гімназіями. (До речі, в українських гімназіях Закарпаття, в Ужгороді та Пряшеві, євреї складали іспити на атестат зрілості по-українськи. Лише з посиленням мадяризації у 70-х рр. XIX ст. цю традицію було ліквідовано Будапештом) [11]. В Перемишлі перші учні-євреї вступають до української гімназії у 1897 р., в Коломиї — у 1902 р., в Тернополі — у 1905 р. до жіночої семінарії в Коломиї — у 1906 р. і т. д. Єврейські діти навчалися в усіх українських гімназіях. Кількість гімназистів-євреїв спочатку не була дуже великою, але якраз ця обставина свідчить, що й окремі євреї не боялися дискримінації або цькування. Напередодні та під час першої світової війни процент їх помітно зріс: від близько 5% (Перемишль, 1911/12 шкільний рік), 6% (Коломия, гімназія, 1913/14 р.), 7% (Буськ, 1912/13 р.), 15% (Коломия, жіноча семінарія, 1911/12 р.) до майже 20% (Відень, 1916/17 р ), 34% (Коломия, гімназія, 1920/21 р.: 223 євреї). В більшості випадків учні-євреї декларували рідною українську мову, а в період загострення польсько-єврейських відносин — і українську національність (Львів, 1915/16, 1920/21 рр.; Коломия, гімназія, 1920/21 р.; Тернопіль, 1920/21 р.). Серед учнів українських гімназій і семінарій були також дівчата-єврейки, що само собою було рідкістю в консервативному єврейському середовищі Галичини. Ці відомості взято з друкованих загальнодоступних звітів (в яких названо прізвища всіх учнів-євреїв), що виключає необ’єктивну інтерпретацію даних [12].

Бар’єри в єврейсько-українських відносинах нівелювалися на побутовому рівні не лише в процесі спільного навчання дітей. Значна частина євреїв Східної Галичини, особливо мешканців сіл і невеликих містечок, була україномовною, тобто вважала, за термінологією австрійської статистики, розмовною мовою українську. Вади статистичної служби в Галичині відомі. Оскільки виконавча влада в краї перебувала в руках поляків, останні під час переписів давали вказівки всіма можливими засобами зменшувати кількість українського за мовою і греко-католицького за релігією населення. Заборонялося також подавати єврейську мову (ідиш) як розмовну. Євреїв не вважали за окремий народ. У зв’язку з цим (згідно з даними статистики, за якою розмовну мову ідентифікували з національністю) виникали групи євреїв — германофонів, полонофонів і українофонів; а далі — німці, поляки і українці мойсеєвої релігії (знову ж таки за австрійською термінологією). Умовність подібних визначень очевидна. Характеризуючи необ’єктивпість галицької австрійської статистики, М. Грушевський писав, що «вистане пригадати такий дивовижний факт, як ігнорування нею цілої народності — жидівської, котрої репрезентантів розкидається по інших національних категоріях, позбавляючи їх всякої докладності» [13]. За переписом 1900 р. у Східній Галичині налічувалося 40 475 осіб мойсеєвої релігії, що вважали розмовною мовою українську (це були «українці мойсеєвоі релігії») [14]. Основну ж частину євреїв становили ті з них, які нібито користувалися польською мовою, хоча, згідно з заявами представників єврейської сторони, «80—90% східногалицького єврейства насправді не володіє нею» (цитата з видання 1911р.) [15]. Тому можна припускати, що кількість україномовних євреїв була в 1900 р. набагато більшою. Адже без української розмовної мови євреї Східної Галичини просто не могли виконувати своєї посередницької функції, що була основою їхнього матеріального існування. Саме з цієї групи походили згадані вище учні українських гімназій. Під час перепису 1910 р. власті пішли на ще більшу фальсифікацію — галицьке намісництво видало розпорядження записувати всіх євреїв виключно польськомовними [16]. Таким чином із статистичних документів несподівано зникли євреї-українофони... Аналізуючи асиміляторський натиск на євреїв з боку поляків, відомий польський історик та соціолог Ф. Буяк робив висновок, що серед галицьких євреїв «певна частина, незважаючи на все, зберігатиме свою окремішність, а інша асимілюється з нашими (тобто польськими. Я. Д. ) суперниками, русинами» [17]. Треба підкреслити й інший бік цього процесу: досить поширене знання єврейської мови (ідишу) серед західноукраїнської інтелігенції.

Заслуговує на увагу питання про українсько-єврейські мішані шлюби. Серед яскравих особистостей, що їх дав один з таких шлюбів, укладений у 90-х роках, були три брати Рудницькі (літературознавець, композитор і журналіст) та їх сестра (політичний діяч), які зайняли пізніше помітне місце в культурному та громадському житті Західної України. Починаючи з 80-х років, у середовищі євреїв посилився перехід з юдаїзму на греко-католицьке віросповідання, про що систематично повідомляли тогочасні українські газети. Очевидно, такі явища наштовхувалися на різке засудження (оголошення анафеми неофітові, громадський бойкот) в середовищі єврейських громад, що були під сильним впливом консервативного хасидизму. Ці факти неприємні для євреїв як свідоцтво розмивання їх національно-релігійної самосвідомості — та вони, так чи інакше, свідчать про те, що міжетнічні бар’єри було зведено до мінімуму. Всі ці процеси вимагають глибшого дослідження, притому не лише в ілюстративному плані. Однак підведення статистичної бази під вивчення питання про прийняття євреями греко-католицького віросповідання та про українсько-єврейські змішані шлюби наштовхується на перешкоди джерелознавчого характеру. Галицька статистика відзначала змішані шлюби [18]. Але євреї чи єврейки, одружуючись з українками чи українцями, завчасу переходили на греко-католицький обряд; статистика ж не враховувала (як уже згадувалося вище) їх єврейську національність, а брала до уваги лише новоприйняту релігію. Наявні дрібні й дуже нетипові фрагменти внутрієврейської статистики Львова за 1921—1925 рр. свідчать, що одночасно з переходом євреїв на греко-католицизм (4 жінки за згаданий період) відбувався також протилежний процес — перехід українців на юдаїзм (6 осіб, з них 4 жінки) [19]. Очевидно, архівні пошуки треба продовжувати.

Греко-католицька церква з митрополією у Львові була наприкінці XIX — на початку XX ст. могутньою суспільно-політичною силою. Намагання її пожвавити українсько-єврейський діалог особливо помітне з 1900 р., коли митрополитом став граф А. Шептицький, який, між іншим, володів староєврейською мовою на письмі та усно. Під час подорожей по Східній Галичині він зустрічався з представниками єврейських громад, жертвував на єврейську бідноту. Позиція митрополита, який постійно висловлював свою прихильність до євреїв, викликала нападки на нього австрійських антисемітів. (Пізніше, як відомо, А. Шептицький сприяв урятуванню групи євреїв під час німецької окупації Східної Галичини в період другої світової війни) [20]. Подібного курсу щодо євреїв дотримувалося й очолюване А. Шептицьким духівництво, що мало, як правило, університетську освіту, до програми якої входило вивчення староєврейської мови. Періодично організовуючи паломництво до Палестини, воно посередньо сприяло ознайомленню греко-католиків із староєврейською культурою та проблемами єврейського національного руху [21]. Українські монастирі ордену Василіан приймали в своє середовище молодих євреїв та єврейок (з цього ордену, до речі, вийшла відомий колекціонер творів українського народного мистецтва Северина Париллє) [22].

У політичному житті краю єврейська консервативна верхівка Східної Галичини досить уперто — але не без періодичних хитань — дотримувалася традиційної орієнтації на польські аристократичні кола [23]. Головною віссю галицької політики в досліджуваний період були українсько-польські відносини, які переважно мали загострений характер [24]. Для того, щоб позбутися польського переважання в етнічно українській східній частині Галичини, українці десятиріччями добивалися (але так і не добилися) поділу королівства на польський та український краї. Єврейські політичні кола займали щодо цього стрижневого питання різну позицію. У 1848—1849 рр. єврейське купецтво Львова субсидувало утворення українських відділів Галицьких гірських стрільців — допоміжних австрійських формувань [25]. Під час виборів до австрійського парламенту 1873 р. «жиди не з поляками тримали, але з німцями і русинами против поляків і причинилися немало до того, що тогди вибрано 16 руських послів до Ради державної» [26].

У 1878 р. М. Драгоманов висунув думку про необхідність пропаганди соціалістичних ідей серед єврейського пролетаріату Східної Галичини для того, щоб вирвати його з-під впливів багатої верхівки (купців, факторів, шинкарів) [27]. Однак мав пройти не один рік до того моменту, поки ці ідеї почали здійснюватися. У 1887 р. галицькі соціалісти словами І. Франка декларували, що «про жодне гноблення, про жоден визиск, про жодну апостазію чи релігійну, чи національну, чи яку іншу в наших ідеалах нема мови. Жодна релігія, жодне переконання, жодна раса і жодна народність не були і не можуть бути предметом нашої ненависті. Таким предметом були й лишаться на все тільки усякий утиск, усякий визиск і усяка експлуатація» [28].

Утворення в 1890 р. Української радикальної партії, яка була в основному дрібноселянською, вимагало вироблення нею тактики щодо євреїв. Це знову зробив І. Франко — найкращий у той час знавець єврейського питання в Галичині: «Радикали не є антисеміти. Говоримо се явно і отверто. Ми не є ворогами жидів для того, що вони жиди, що походять з Палестини» [29]. Водночас він не заперечував, що члени цієї партії виступають проти євреїв-банкірів, мільйонерів, спекулянтів та оптових торговців. І. Франко першим з українських громадських діячів відгукнувся на книжку Т. Герцли «Єврейська держава» («Das Judenstaat»).

Івану Яковичу належить дуже прониклива (якщо не пророча) оцінка ідей Т. Герцля: «Не можна однак відмовити йому в тому, що його план одушевлений глибокою вірою і гарячою любов’ю до свого народу, особливо до його пригноблених і скривджених мас. Треба шкодувати, але нам здається, що автор надто поверхово знає ці маси [...] План, однак, без сумніву, має перед собою майбутнє, а якщо сьогоднішнє покоління ще не дозріло до нього, то з часом повинен дочекатися молоді, яка захоче і зуміє його здійснити» [30]. Ці слова написані у 1896 р.

Помітні кроки в напрямі до єврейсько-українського політичного зближення і співробітництва було зроблено з обох сторін на початку XX ст. Показовими щодо цього є виступи єврейських і українських громадських діячів. Так, згадуваний уже Д. Шаттнер, відзначаючи, що на святі українського «Сокола» в Стрию 1903 р. представники єврейського об’єднання «Верітас» виступали за спільні дії українців і євреїв, заявляв, що «серед євреїв є два стани, які розуміють прагнення українського народу: студенти і соціалістичні робітники» [31]. Відомий єврейський філософ і суспільний діяч, у минулому співробітник Т. Герцля, Н. Бірнбаум писав: «З усіх європейських народів лише українці не брали участі в утворенні великої всесвітньо-історичної брехні проти євреїв. А те, що раніше було лише справою їхнього інстинкту, тепер вони, українці, продовжують як свідому політику [...]. Українці, серед яких, мабуть, проживає більшість євреїв, не вимагають їхньої асиміляції» [32]. (Тут слова Н. Бірнбаума перегукувалися з цитованою вище заявою І. Франка 1887 p., що українцям не потрібна апостазія — перекинчицтво євреїв).

За переконанням Н. Бірнбаума, в особі євреїв українці «дістають приятеля, сильного індивідуальністю, такого, що захищається від асиміляції (ворожої також для українців), що йде разом з ними через справжнє життя, — приятеля, якого вони справді можуть потребувати» [33]. Під цим приятелем Н. Бірнбаум розумів єврейський національний рух, в якому певне місце відводив утвореній 1905 р. у Львові Єврейській соціал-демократичній партії (т. зв. Галицькому Бундові). Українська сторона вітала виникнення останньої, оскільки вона вивела єврейський пролетаріат із складу Польської соціал-демократичної партії, що заперечувала право євреїв уважати себе окремою нацією, зараховуючи їх до поляків та прирікаючи на повну асиміляцію. «Коли боронимо права жидівської соціальної демократії на самостійне існування, — писав М. Лозинський, — то не про існування жидівської соціальної демократії нам ходить, тільки про принцип рівноправності жидівського пролетаріату» [34]. Розвиваючи свої погляди, М. Лозинський заявив у 1906 р., що «вирішення єврейського питання полягає не в асиміляції євреїв, а в тому, щоб їм, як євреям, тобто самостійній нації, дати всі права» [35]. Євреї — соціал-демократи і сіоністи — визнавали, що представники цієї нації «виконували для польської шляхти рабські послуги і допомагали їй найнещаднішим способом проявляти силу по відношенню до польського, українського і єврейського народів, бо, нібито, такої політики вимагали інтереси євреїв» [36] і доходили висновку, що «українсько-єврейський союз є в життєвих інтересах обох сторін» [37]. У свою чергу, до програми Української націонал-демократичної партії 1905 р. було внесено вимогу про задоволення національних, культурних, політичних і економічних потреб галицьких євреїв.

Дальші події показали, що всі ці висловлювання і декларації не були пустою риторикою. Співробітництво між єврейськими і українськими політичними партіями було реалізовано під час виборів до австрійського парламенту 1907 р. Голосами українських і єврейських виборців — за домовленістю виборчих комітетів, що репрезентували інтереси обох народів, — депутатами були обрані львівський адвокат Г. Габель і доцент Празького університету А. Малер, які пізніше підтримували українські вимоги під час їх обговорення у парламенті [38]. Двох інших спільних кандидатів (згаданого вже Н. Бірнбаума і С. Раппапорта) не обрали [39].

Єврейські дрібні підприємці відіграли певну роль у розвитку української культури. Львівські та провінційні єврейські друкарні, як правило, мали українські шрифти і друкували досить значну частку книжок, періодичних та інших видань українською мовою. Першою була, мабуть, друкарня А. Мілера-сина в Стрию, що друкувала українські книжки в 1887—1893 рр. (зазначені роки ще вимагають уточнення). У Бродах українські видання друкував Ф. Вест (1894 р.), у Золочеві — В. Цукеркандель (1913 р.), в Коломиї — В. Бравнер (1905—1923 рр.), Я. Оренштейн (від 1914 р. до початку 30-х рр.), у Львові — І. Айхельбергер (1910—1912 рр.), в Перемишлі — Л. Шварц і син (1894—1905 рр.), потім Л. Шварц і Робінзон (1906 р.), в Самборі — Шварц і Троян (1892— 1893 рр.), в Станіславі — П. Вайденфельд (1912—1922 рр.) та ін. В. Цукеркандель та, особливо, Я. Оренштейн видали багато українських книжок власним коштом.

Перша світова війна стала серйозним випробуванням для вже усталених нормальних відносин між українцями та євреями. Український визвольний рух, спрямований проти Російської імперії з її чорносотенною ідеологією, притягував до себе галицьких євреїв. Деякі з них вступали до добровільного легіону Українських січових стрільців, що воювали на боці Австро-Угорщини (найвідомішим з євреїв-добровольців був Я. Насс, пізніше лікар-стоматолог у Львові, який у 1941 р. відмовився перейти на нелегальне становище і загинув у львівському гетто). Євреї були також у складі галицьких формувань, що виникли на Східній Україні в 1917—1918 pp. (наприклад, сотник, тобто капітан, Січових стрільців B. Розенберг-Чорній, пізніше секретар ЦК КПЗУ, розстріляний у 1940 р. після возз’єднання Західної України з Українською PCP) [40].

Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки у листопаді 1918 р. євреї сприйняли лояльно. Більше того, вони активно підтримували українську адміністрацію. Українська національна рада ЗУНР гарантувала євреям 27 місць у своєму складі [41]. Євреї залишилися на державній службі, в жандармерії, утворювали власні місцеві Народні ради, що делегували своїх представників до загальнонаціональних повітових Народних рад [42]. До Української галицької армії вступило багато євреїв, зокрема, кадрових офіцерів. Цей процес стимулювали й антиєврейські ексцеси польських військ, що наступали на Західну Україну (наприклад, триденний погром у Львові 22—24 листопада 1918 p., під час якого було вбито понад 150 євреїв, частково членів місцевої Жидівської міліції, спалено понад 50 три- і чотириповерхових будинків, пограбовано понад 500 крамниць, розгромлено центральну синагогу — загалом постраждало близько 7000 єврейських родин; погроми відбувалися також в інших містах) [43]. У червні 1919 р. виник окремий Жидівський курінь. Він був сформований на базі Жидівської міліції в Тернополі, організованої у грудні 1918 р. Цей курінь у складі близько тисячі чоловік належить до перших такого роду єврейських національних військових формувань нового часу. Він діяв у складі І корпусу Української галицької армії і брав участь у кривавих боях з польськими військами. Серед воїнів УГА були й солдати-єврейки (відоме ім’я С. Цукерберг). Доля багатьох євреїв — офіцерів і солдатів Української галицької армії — була трагічною. Командир Жидівського куреня лейтенант C. Ляймберг потрапив до поляків у полон і там загинув [44]. Близько десятка офіцерів було арештовано на Східній Україні (ці люди перебували там у складі Червоної української галицької армії) у березні 1920 р. Вони пройшли через Кожухівський табір під Москвою, деяких відправили на Соловецькі острови, де вони й загинули, решта — повернулася до окупованої Польщею Східної Галичини [45]. Необхідно підкреслити, що в районах дислокації галицьких військових частин (Українських січових стрільців, Січових стрільців, Української галицької армії) будь-які антиєврейські виступи були виключені. Приязні відносини між українськими політичними установами Східної Галичини та єврейськими партіями зберігалися, незважаючи на воєнні невдачі галичан. Президія екзекутиви єврейської організації у Львові листом від 14 травня 1920 р. до президії делегатури Української національної ради у Львові заявляла: «Віримо непохитно, що наспіє теж свято визволення для українського народу, свято для всього солідарного людства» [46].

Великою мірою завдяки євреям боротьба західних українців за свою самостійність дістала міжнародну підтримку. Так, радником англійського прем’єра Д. Ллойд-Джорджа був єврей з Галичини Л. Б. Намє, який виступав проти анексії Західної України Польщею [47].

Добросусідські відносини між євреями і українцями Східної Галичини, фундамент яких було закладено в мирний та воєнний часи, дістали дальший розвиток у 20—30-х роках на Західній Україні [48].

Виступаючи в травні 1989 р. в Єрусалимі на науковій конференції, присвяченій єврейсько-українським взаємовідносинам, М. Хейфец сказав, що євреї і українці століттями жили поруч і століттями існувала ворожнеча, яка кінчалася трагічно. При глибокій повазі до М. Хейфеца, який багато зробив для України та українців, захищаючи їх добре ім’я в Ізраїлі [49], потрібно зауважити, що його твердження — це також один з панівних стереотипів. Взаємовідносини між двома народами були завжди нормальними доти, доки в них не втручалася якась третя сила, що використовувала як одних, так і других у своїх цілях та однаково ненавиділа як цих, так і тих. Можливість нормального співіснування та, навіть більше, справжнього добросусідства, буде реалізована тоді, коли обидва народи перестануть бути знаряддям у чужих руках.

Одержано 24. 05. 90

2 . Ukrainians and Jews: A Symposium.— New York, 1966; Jewish-Ukrainian Relations in Historical Perspective / Ed. P. J. Potichnyj and H. Aster.— Edmonton, Alta, 1988 (готується нове видання цього збірника).
3 . Schattner D. Im Zeichen des nationalen Ausgleiches // Ruthenische Revue — Wien, 1903,—Nr. 14 —S. 328
4 . Mahler R. The Economic Background of Jewish Emigration from Galicia to the United States // YIVO Annual of Jewish Social Science. — New York, 1952.— Vol. 7; Subtelny O. Ukraine. A History. —Toronto; Buffalo; London, 1988, —P. 311 — 312, 325.
5 . Pritsak O. The Pogroms of 1881 // Harvard Ukrainian Studies.—Cambridge, Mass., 1987 —Vol. 11, No. 1—2. — P. 8—84. З давніших праць: P и б и и с ь к и й В. П. Протиєврейський pyx р. 1881-го на Україні // Збірник праць Єврейської історико-археографічної комісії. — К, 1929. — Т. 2 — С. 139—182.
6 . Про це зі здивуванням згадував свого часу навіть М. С. Хрущов (його спостереження 1939 р.). Див.: Хрущев Н. Воспоминания. — Нью-Йорк, 1981.— Кн. 2 — С 79.
7 . Див. Кудрявцев П. Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка // Збірник праць Єврейської історико-археографічної комісії.— К., 1929 — Т. 2 — С І—81. Про єврейську тематику в творчості І. Франка, зокрема про його поему «Мойсей», є ряд праць.
8 . Це — початок вірша «Асиміляторам», третього в циклі «Жидівські мелодії». І. Франко, який вільно володів ідишем, прислухався до пісень єврейських народних співаків і за їхніми мотивами почав у 1881 р творити свій цикл. Цит. за: Франко І. З вершин і низин : Збірник поезій. — Львів, 1893. — С. 234 (цілий цикл там же, с. 227— 291) Вірші І. Франка, написані на оборону євреїв (серед них і поезія «Асиміляторам»), не ввійшли в найновіше Зібрання творів у п’ятдесяти томах — К, 1976—1986.
9 . [Франко І.] Питання жидівське. // Діло (Львів). — 1883. — № 94 — С. 1—2. Див. також: Борба против жидів // Батьківщина (Львів). — 1881. — № 11. — С. 85—86 (стаття анонімна).
10 . [Ф р а н к о І.] Питання жидівське.— С. 1 — Див. також анонімні статті: Наплив жидів з Росії на Галичину//Батьківщина. — 1882.—№ 10.— С. 76—77; Наплив російських жидів // Батьківщина.— 1882.— № 11.— С. 82—83
11 . Центр. держ. іст. арх. УРСР у Львові, ф. 309, оп. 1, спр. 2277, арк. 32—37 (Лист студента В. Ляховича з Ужгорода до етнографа В. Гнатюка у Львові від 17 березня 1908 р.).
12 . Було використано друковані окремими випусками звіти і звітні матеріали гімназій таких міст: Буськ (1911/12—1912/13 шкільні роки); Городенка (1909/10, 1911/12, 1912/13 рр.); Коломия (1900/1 — 1913/14, 1920/21 рр.); Львів (1878/79 — 1913/14, 1916/17 —1918/19, 1920/21 рр.); Перемишль (1895/6—1917/18 рр.); Рогатин (1909/10—1913/14 рр.); Станіслав (1912/13, 1913/14, 1920/21 рр.); Тернопіль 1905/6— 1913/14, 1920/21 рр.), Яворів (1910/11, 1913/14 рр.); жіноча семінарія, Коломия (1906/7—1913/14 рр.; гімназичні курси, Відень (1914/15, 1916/17 рр. ).
13 . Грушевський М. Зав’язання Статистичної комісії Наук[ового] тов[ариства] ім. Шевченка // Літ.-наук. Вісник. — К.; Львів, 1906. — Т. 35, кн. 8 - С. 308
14 . Охримович В. З поля національної статистики (Помічення над різницями і перемінами в національнім складі галицької людності) // Збірник Статистичної комісії Наукового товариства ім. Шевченка — Львів, 1909. — Т. 1. — С. 10; В u z е k J. Rozsiedlenie ludnosci wedlug wyznania і jezyka // Wiadomosci Stalystyczne o Stosunkach Krajowych. — Lwow, 1909 — T. 21, zesz. 2. — S 156; Die Statistik der Umgangssprache in Galizien // Ukrainische Rundschau — Wien, 1912. — Nr. 8—9 — S 147.
15 . Wie in Galizien die Volkszâhlung gemacht wurde: Von jüdischer Seite // Ukrainische Rundschau.— Wien, 1911—Nr. 3—4.— S. 90. В. Охримович (назв. праця, c 11) писав, що «велике їх (євреїв — Я. Д.) число навіть не вміє говорити по-польськи».
16 . Конскрипційний похід на Русь // Діло (Львів). — 1911. — № 2. — С. 4 (стаття анонімна; конскрипція — перепис населення). Польські статистики «дипломатично» писали, що в 1910 р. «майже все ізраелітське населення визнало свою належність до польської мови». Див. Kasznica S, Nadobnik M Najwazniejsze wyniki spisu ludnosci і spisu zwierzat domowych wedlug stanu z d[nia] 31 grudnia 1910 r. // Wiadomosci Statystyczne o Stosunkach Krajowych. — Lwôw, 1911. — T. 24, zesz. 1. —S. XLII
17 . Bujak P. Galicja. T. 1. — Lwow; Warszawa, 1908. — S. 117.
18 . Наприклад, Podrecznik statystyki Galicji. — Lwôw, 1908. — T. 8, cz. 1. — S. 44.
19 . Статистичні таблиці й переліки, складені Статистичним бюро Єврейської віросповідної громади Львова, зберігаються в ЦДІА УРСР у Львові, ф. 701, оп. З, спр. 605, 606.
20 . Redlich Sh. Sheptyts’kyi and the Jews During World War II // Morality and Reality: The Life and Times of Andrei Sheptyts’kyi / Ed P. R. Magocsi. — Edmonton, Alta, 1989 — P. 145—162; Redlich S h. Sheptyts’kyi and the Jews // The Jerusalem Post Magazine — 1985 — 13 Dec.
21 . Терлецький В. А. Записки второго поклоничеського путешествія з Рима в Єрусалим і по інших місцях Востока. — Львів, 1861—1862. — Т. 1, вип. 1—2; Туринський Л. Путешествіє міщанина коломийського до Єрусалима, відбитоє года 1875 з Коломиї / Сост. Ф. І. Білоус — Коломия, 1886; Б и л о у с Ф. И. Путевые записки из путешествия галичанина на Восток в 1888 году. — Львов; Коломия, 1889—1890, Ч. 1—3; Провідник для народних паломництв до Св. Землі. — Львів, 1906; Булка О. Руське паломництво до Святої Землі 1906 року. — Коломия, 1907; Як то Русь ходила слідами Данила: Пропам’ятна книга першого русько-народного паломництва в Святу Землю від 5 до 28 вересня 1906 — Жовква, 1907 та ін.
22 . Колекція зберігається в Державному музеї етнографії та художніх промислів АН УРСР у Львові.
23 . Загальна картина внутрішньоєврейських відносин подається в нарисі: В а 1 а ban М. Zydzi w Austrii ze szczegolnym uwzglednieniem G a 1 і с j і 1848—1908. — Stanislawow; Warszawa, 1909.
24 . Див.: Д e м к о в и ч-Д о б р я н с ь к и й М. Українсько-польські стосунки у XIX сторіччі — Мюнхен, 1969.
25 . К р е в е ц ь к и й І. Руська самооборона на галицько-угорськім пограничу 1848—1849. — Львів, 1912 — С. 77—78.
26 . Жиди. XX // Батьківщина. — 1881. — № 20. — С. 159—160.
27 . Драгом а н о в М. П. Шевченко, українофіли и соціалізм // Літературно-публіцистичні праці у двох томах. — К., 1970. — Т. 2 — С. 125.
28 . Франко І. Семітизм і антисемітизм у Галичині // Франко І. В наймах у сусідів — Львів, 1914. — Т. 1 — С. 117. Апостазія — відступництво, ренегатство; у даному випадку —асиміляція євреїв українцями. — Я. Д.
29 . Франко І. Радикальна тактика. — Львів, 1898 — Ч. 1. — С. 12 (Розділ «Радикали і жиди» на с. 9-15).
30 . F r a n к о I. Panstwo zydowskie // Tydzien. — Lwow, 1896. — Nr. 10. — S. 74.
31 . S с h a t t n e r D. Im Zeichen... — S. 226—228.
32 . Ac h er M. Die jüdisch-nationale Bewegung // Ruthenische Revue. — Wien, 1905. — Nr. 14. — S. 371. В українських виданнях Н. Бірнбаум вживав псевдонім «Матіас Ахер» (див. розкриття цього псевдоніму в: Діло. — 1907. — № 103.— С. 2). Про Н. Бірнбаума: Osterreichisches biographisches Lexikon 1815—1950 Bd. 1 — Graz; Köln, 1957. — S. 87.
33 . А с her M. Die jüdisch-nationale Bewegung... — S. 376.
34 . Лозинський M. Жидівська соціальна демократія в Галичині // Літ.-наук. вісн. — Львів, 1905. — Т. 32. — кн. 10. — С. 21.
35 . Lozynskyj M. Die jüdische Frage in Galizien und die österrichische Sozialdemokratie // Ukrainische Rundschau.— Wien, 1906. — Nr. 6. — S. 213.
36 . W a sch n і t z O. Jüdische Politik in Galizien // Ukrainische Rundschau. — Wien, 1906. — Nr. 10. — S. 377.
37 . La n d a n S. R. Die jüdisch-nationale Bewegung und die Ruthenen in Galizien// Ukrainische Rundschau. — Wien, 1907.— Nr. 5.— S. 151.
38 . Діло. — 1907. — № 101. — С. 1; № 103. — С. 1; № 107. — С. 3; № 113. — С. 2.
39 . Діло. — 1907. — №103. — C. 2; № 108 — C. 2. Причиною виборчого провалу H Бірнбаума стало запізнення, з яким він включився до виборчої кампанії — Я. Д.
40 . Про В. Розенберга див.: Золоті ворота : Історія Січових стрільців 1917— 1919. — Львів, 1937. — С. 92, 95, 106, 149, 312. Ще в свої дитячі роки я неодноразово зустрічався особисто з Я. Нассом, В. Розенбергом, а також зі згаданою вище С. Паріллє. — Я. Д.
41 . Прокламація Української національної ради, Львів 1 листопада 1918 р. «Український народе!» // Вивід прав України : Документи і матеріали до історії української політичної думки / Впор. Б. Кравців. — Нью-Йорк, 1964, — C. 205. Відозва Української національної ради з листопада 1918 р. до єврейського населення Львова зберігається в ЦДІА УРСР у Львові, бібліотека, Колекція листівок, № 4907. Див. також: Чубатий М. Державний лад на західній області Української народної республіки // Записки Наукового товариства ім. Шевченка — Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1987. — Т. 205. — С. 17; Хом’як М. Як розв’язав справу національних меншин уряд Західно-Українськоі народної республіки (ЗУНР), а як уряд Польші? // Збірник наукових праць на пошану Є. Вертипороха. — Торонто, 1972. — С. 180—191.
42 . Чайковський А. Чорні рядки : Moї спомини за час від 1 листопада 1918 до 13 травня 1919. — Львів, 1930. — С. 18, 20, 38, 79. Автор описує умови, що склалися в повітовому місті Самборі.
43 . Т о m a s z e w s k і J. Lwow 22 listopada 1918 // Przeglad Historyczny. — Warszwa, 1984. — T. 75, zesz. 2. — S. 279—285. Автор наводить paпopт спеціальної комісії Miнiстерства закордонних справ Польщі від 17 грудня 1918 p., в якому, згідно з формулюванням, подаються «мінімальні цифри». Польська історіографія переважно применшує і ці дані Див: Wrôbel P. Lislopadowe dni 1918: Kalendarzyk narodzin II Rzeczypospolilej Warszawa, 1988. — S 127.
44 . Жидівський курінь УГА // Енциклопедія українознавства. Словникова частина. — Париж, Нью-Йорк. — 1955—1957. — Т. 2. — С. 680; S u b t е 1 n у О. Ukraine... — Р. 369. Після мого виступу на міжнародній конференції «Історична доля євреїв у Росії та СРСР: початок діалогу» в Москві 27 грудня 1989 р. P. М. Капланов (Інститут загальної історії АН СРСР, Москва) звернув увагу на іншу версію біографії С. Ляймберга: він пережив полон і поїхав до Палестини. — Я. Д.
45 . Максимчук І. Кожухів. Спомини. — Львів, 1930. — С. 7, 29, 54, 81, 84, 85. Автор згадує таких офіцерів: поручик С. Штрум, хорунжий ( = лейтенант) Табак, четар ( = ст. Лейтенант) суддя Т. Магеровнч, четар М. Фогель, четар-бухгалтер Нутман, четар-бухгалтер М. Руггальтер, агент розвідки С. Дорн, четар-судля Мерлер, сотник ( = капітан) З. Кунке.
46 . ЦДІА УРСР у Львові, ф 338, оп. 1, спр. 8а, арк 1 (український переклад з івриту, аналогічний оригіналові) Звернення підписали Л. Рейх та С. Цігер.
47 . S u k і е n n і с k і W. East Central Europe During World War I: From Foreign Domination to National Independence. Vol. 2. — New York, 1984. — P. 382.
48 . Незважаючи на велику літературу з історії євреїв у Польщі 1919—1939 рр., питання українсько-єврейських контактів за цей час ще чекає свого дослідження. З літератури: Rabinowicz H. М. The Legacy of Polish Jewry: A History of Polish Jews in the Inter-War Years 1919—1939. — New York, 1965; Trunk I. Studies on Polish Jewry 1919—1939: The Interplay of Social, Economic and Political Factors in the Struggle of a Minority for its Existence. — New York, 1974; Meller C. S. On the Edge of Destruction: Jews of Poland Between the two World War. — New York, 1977; Ertel R. Le shtetl: La bourgarde juive de la tradition à la modernité. — Paris, 1982; Marcus J. Social and Political History of the Jews in Poland 1919—1939. — Berlin; New York; Amsterdam, 1983.
49 . Про M. Хейфеца див. — Жулинський M. Коли воскреснуть палімпсести національної культури? // Літ. Україна, — 1990. — 19 квіт.

Категорія: Статті про єврейські традиції | Додав: me-ira (04.05.2014)
Переглядів: 1227 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright Музей Шолом-Алейхема © 2017
філія Музею Історії Києва
facebook